Чому сучасна людина все одно шукає знаки, навіть якщо вважає себе раціональною

Причина тут не обов’язково в наївності. Сучасна свідомість перевантажена і роздроблена. Ми щодня обробляємо більше сигналів, ніж реально можемо осмислити. У такому середовищі людина майже інстинктивно шукає щось, що проріже шум і збереться в знак. Будь-який повтор, збіг або символічно сильний образ починає сприйматися як момент концентрації сенсу, навіть якщо пізніше ми не можемо до кінця пояснити, чому саме він зачепив.

Саме тому полювання на знаки так легко може скотитися в крайність. Якщо бачити послання у всьому підряд, людина швидко втрачає міру і починає жити в режимі нервового дешифрування реальності. Але й повне висміювання цієї потреби теж виглядає поверхово. Бо за нею стоїть дуже жива річ: бажання, щоб життя мало не тільки фактичний, а й смисловий рисунок.

Знаки приваблюють тим, що створюють коротке відчуття узгодженості між внутрішнім питанням і зовнішнім світом. Це може бути ілюзія, а може бути точний момент уваги - залежно від того, як із ним обходитися. Якщо знак відбирає мислення, він перетворюється на пастку. Якщо ж він стає приводом уважніше подивитися на свій стан, вибір, страх чи надію, тоді він починає працювати тонко і доречно.

Можливо, сучасний голод за знаками говорить не про повернення до архаїки, а про втому від порожнього шуму. Людина не витримує життя, в якому все випадково і ніщо не чіпляє достатньо глибоко. Саме тому навіть невеликий символічний збіг може раптом здатися майже рятівним: він на хвилину повертає відчуття, що світ не весь розпався на пил.

У цьому і є сучасна правда езотеричного жесту. Ми не обов’язково хочемо вірити в чудеса. Але дуже хочемо, щоб реальність іноді відповідала нам не тільки фактом, а ще й формою сенсу. І поки ця потреба існує, знаки будуть повертатися до людського життя знову і знову.